Історія

Карта України з позначенням Микуличина, Гійом де Боплан (1648)

За архівними документами першу письмову згадку про цей населений пункт датовано 1412 роком. У 1437 році в галицькому суді село згадується як Mykolincze. У 1448 році згадане село пол. Miculincze у Коломийському дистрикті. У податковому реєстрі 1515 року документується 1/2 лану (близько 12,5 га) оброблюваної землі.

Археологічне минуле

У 1960-1980-х роках у долині верхнього Пруту, куди входить і територія Микуличина з присілками, виявлено понад 50 археологічних пам’яток, що дозволяють відтворити історію цієї території за останні 40 тис. років. Найстаріші сліди життя мають 40 тисяч років, коли тут проживали нечисленні представники неандертальської людини, що характеризувалась низьким ростом, зігнутими в ліктях руками та в колінах ногами, відсутністю підборіддя, великими надбрівними дугами під нахиленим назад чолом.

З кінця палеоліту — початку мезоліту походять численні знахідки з урочищ Кливка і Чопа, Царина, Поляна, Жбир. Знахідки представлені довгими призматичними ядрищами, шкребками, різцями, наконечниками стріл у вигляді вербових листків.

Населення палеолітичних та мезолітичних часів займалось, насамперед, ловецтвом, харчувалось м’ясом диких звірів, одягалося в шкіри. Мешкали невеличкими родовими групами у колибах дерев’яної конструкції, вкритих шкірами мамонтів. Наступні сліди життя людини у долині верхнього Пруту зафіксовані з часів Київської Русі.

Родовий герб Белжецьких

Антифеодальна боротьба

Шляхтич Анджей Белжецький був власником маєтків у Микуличині.

Перші дані про кількість населення Микуличина та всіх його великих присілків відносяться до XVII століття. Тоді тут було 86 будинків, у яких проживало 473 особи. У Микуличині та Ямні нараховувалось 3,5 ланів та 60 голів великої рогатої худоби.

Щотижня для магнатів Белжецьких відробляли 1-2 дні пішої чи тягової панщини, часто працювали при обслузі дворів, будівництві замкових укріплень, брали участь у сімейних війнах феодалів. Антифеодальний рух розпочався стихійно, незалежно від загальнополітичних обставин, в надії на власні сили, що якісно відрізняє його від селянських виступів 1648 р. в околицях Делятина. Цей рух отримав назву опришківства.

Першим ватажком опришків, що діяли у верхів’ях Пруту, був Нестор, покараний за свою діяльність судом у Селянині в 1681 р. Великого розголосу наробили операції хороброго опришківського ватажка Івана Пискливого. У 1703 році його опришки діяли в Фотинії і Березові, у Микуличині, де на подвір’ї вбили зненавидженого отамана Гната і слугу, що інформував шляхту про рухи опришків.

У 1738 році вперше в долині Пруту появились опришки Олекси Довбуша, які напали і пограбували багачів з Чорних Ослав. У 1741 р. цей загін вів кількаденний бій з микуличинцями, що охороняли на рокитнянській дорозі кутських купців. З обидвох сторін були жертви, а в Микуличині спалено кілька будинків. У перших роках опришківської діяльності Довбуша в його ватазі знаходилися і деякі мешканці Микуличина, зокрема брати Яворівці, Федір Никорак та Іван Кошак. Відтак, до ватаги Довбуша пристав його сестрінок Павло Орфенюк з Ямни та Василь Баюрак з Дори. Довбушеві побратими мали по селах таких своїх однодумців як Павло та Степан Дроніви з Ямни та дрібних шляхтичів з Ослав, що постачали загін харчами та зброєю.

У Ворохті смолякам вдалось залучити до висліджування опришків найбагатшого у селі Мочерняка, в Космачі Дзвінчука. У 1745 році Довбуш постановив розправитися з ними. З Ясині, де певний час перебував, він з своїми товаришами Орфенюком та Баюраком подався до сестри в Ямні. Тоді ж Баюрак відвідав своїх рідних у Дорі. Після цього вони верхами повернулись до Ворохти, вбили там Мочерняка, його господарство спалили. Звідти направилися до Космача щоби розправитися з Дзвінчуком, але останній заздалегідь довідався про наміри Довбуша, підготувався його зустріти кулею і убив ватажка опришків. Це сталось вночі з 23 на 24 серпня 1745 року. Після смерті тіло Довбуша пошматували, куски на пострах населенню повісили на палях у Микуличині та Чорному Потоці.

Після смерті Довбуша на деякий час рух опришків припинився. Лише в 1749 р. Семен Баюрак з Дори разом зі своїм сином та дорянами Ільком Семеновим і Андрієм Дроботяковим організували загін, до якого пристали один легінь з Микуличина та два легіні з Ямни і вчинили напад на корчмаря у Стопчатові. Напад був невдалим, Семен з деякими побратимами попалися до рук карателів. На цьому основні виступи опришків проти феодалів закінчилися.

«Довбуш», Федір Кричевський (1931-1932)

Під Австрійською владою

У 1781 році з 775 мешканців було 763 українців та 12 євреїв, у 1900 — із 4306 жителів — 3429 українців, 268 поляків та 608 євреїв. За даними в Микуличині у 1880 році було 75155 моргів землі, у тому числі: 366 — рілля, 5089 — луки, 25 — городи, 8418 — пасовища, 5322 — полонини, 54279 — ліси. Така площа, не могла забезпечити потреби населення у зернових культурах та городині, тому у горах селяни займалися, насамперед, тваринництвом.

Поступове збідніння було викликане ростом населення і підвищенням податків. Якщо в 1886 році сума податків Микуличина з Татаровом і Ворохтою становила 5206 золотих, то через 10 років ця цифра збільшилась до 8737 золотих, тобто в 1,7 рази. Життя населення у гірських селах було важким.

Початки будівництва шосейної дороги через Микуличин сягають 1825 року. У XIX ст. у Микуличині діяла скляна гута, на якій працювали по 160 днів на рік 22 чоловіки, 4 жінки та 6 підлітків і виробляли листове скло. У кінці століття гута припинила свою діяльність.

За даними 1877 року у Микуличині діяв 1 тартак, де працювали 2 пилорами, 2 річкові пилки та циркулярка. Щорічно тут перепилювалось 2820 м² деревини та отримувалось 1700 м³ пиломатеріалів.

В 1848 році селяни отримали довгождане повне звільнення від панщини і юридично стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. Це викликало в селян велику радість, вони на пам’ять про скасування панщини встановлювали спеціальні пам’ятники. Звільнення селян фактично не давало їм свободи і рівноправ’я, — цьому перешкоджала убогість та неграмотність. В 1880 р. читати і писати вміло лише 3,2% населення.

Населення другої половини XIX ст. сильно розпиячилось, тратило свої маєтки, не дбало про навчання своїх дітей. По селах діяли малоефективні школи. До 1912 року у краї було 16 читалень з 700 членами, в тому числі і у Микуличині.

У 1901 році в Микуличині було відкрито перший український готель. Львівське товариство «Народна Гостинниця» орендувало в пароха о. Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу. Вілла мала два поверхи, великий зал — гостинницю і вісім кімнат.

1900–1904 років було зведено будівлю залізничної станції Микуличин.

Вокзал Микуличина на поштовій листівці

Міжвоєнні роки

24 травня 1919 року загони польської армії генерала Галлера окупували західне Прикарпаття до верхньої половини Лоєви. Гуцульщину на короткий час окупували румунські війська, які погано забезпечувались харчуванням, солдати були вкрай нужденно одягнені, тому часто опоряджалися до належного вигляду коштом місцевого населення.

Важким було життя населення краю в перші післявоєнні роки. Під час війни було знищено багато житлових та господарських споруд. За офіційними матеріалами у Микуличині з присілками в 1921 році проживало 5130 осіб.

В 1919–1939 роках у Микуличині було одне лісництво. Незайвим буде згадати, що у 1941–1942 роках Микуличинським лісничим був чоловік відомої української письменниці Ірини Вільде — Е. Полотнюк, якого розстріляли нацисти.

У 1927 році від Микуличина від’єднали Ворохту, у 1931 — Татарів, а Яремче і Ворохта одержали статус курортів.

Під час адміністративної реформи 1934 року Микуличин зберіг статус самоврядної громади Надвірнянського повіту.